Войти

В. Пєлєвін "Чапаєв і Пустота"

До цього курсу я не була знайома з Пєлєвіним та специфікою його творчості. Наразі можу констатувати, що це чи найвеселіша книжка з тих, яку ми читали на курсі «Сатира та гумор..» 

Тут є все. У першу чергу — суперкласний інетелектуальний гумор, яким роман просто переповнений. Приміром: «Я, Василий Иванович, совершенно не понимаю, как это человеку, который путает Канта с Шопенгауэром, доверили камандовать девизией». Справді, якщо ти не дуже ознайомлений з історією світової філософії: з Кантом, Ніцше, Аристотелем тощо, якщо нічого не чув про світові релігії, приміром, буддизм абощо — не варто, мабуть, ризикувати читати цю книжку отак відразу, бо нема що почитати. В інакшому випадку є вірогідність нерозуміння щонайменше половини, якби не всіх, жартів автора.

Присутнє у романі також висміювання радянського мислення, світогляду та життя загалом. вже назва свідчить нам про одного з ключових діячів — Чапаєва… та й надалі ми ще багатьох зустрінемо, Петра, приміром. 

Купа сарказмів стосовно всіх і вся, безліч різноманітних аллюзій, пастіш із цитат класиків російської літератури, особливі «фішки» зі східних культур, — усе це надає роману неабиякого колориту та оповиває читача ореолом інтелектуальності та, умовно кажучи, дає уважному читачеві перепустку у світ «крутих інтелектуалів», які розуміють специфічний гумор. 

Окрім комічних моментів є і серйозні. Наприклад, досить цікаво Пєлєвін обігрує поняття реальності. Завдяки зображенню цих «карнавальних подорожей» хворих у психлікарні, ми іноді губимо істинну реальність і починаємо суніватися, а чи не є наш світ простою ілюзією..і чи не ілюзорні ми самі. Врешті, в кінці роману розумієш, що усі ці стьоби, сарказми та жарти  чудово складаються в один пазл і формують перед нами чудову, аби не сказати геніальну, книжку, що гідна займати почесне місце у світовій літературі.

 

Комментариев: 0

Де сміх, а де забуття? (М. Кундера "Книга сміху та забуття")

Справді, у всій плутанині кундерівських історій цікаво виокремити епізоди, що присвячені сміхові та забуттю. Якщо з прешим виникає трохи проблем, бо смішного в цій книзі, власне мало. Для мене вона більш драматична. Сміх Кундера виражає не надто яскравими жартами, які є геть не вираженням якоїсь радості чи щастя. Це так звана насмішка життя над героями… Одразу пригадується історія про Мілана та його гидку дівчину з носом, що кинула тінь на його життя; є кумедні моменти і у главі «Мама», коли підстаркувата мати стає свідком сцени підгтовки до «бурхливої ночі» трьох молодих людей: її сина, невістки та їх подруги.  

Отже, це насмішка самого життя і їй Кундера не надає ні позитивного, ні негативного значення, вона просто є і нікуди від неї не дітися.

Інша справа з забуттям. Я б взагалі назвала книжку лише одним цим словом, адже герої переживають, а деякі прагнуть забуття… бо не можуть інакше. Таміна, приміром, шукає спогади про чоловіка та їх щасливе життя в минулому, згадує всі імена, якими колись називав її чоловік і з кожним разом все гірше пригадує в пам'яті обличчя коханого. Вона прагне знайти забуття в минулому; Мілан, шукає листи до Здени, аби знищити ту буремну преписку переламних в історії Чехії років. 

Загалом, прикладів можна наводити безліч, але попри все, слід зазначити, що Кундері таки вдався цей твір, більше того, будучи таким неоднозначним та цікавим за стилем викладу, він не залишає байдужим.

Комментариев: 0

М. Кундера "Книга сміху та забуття"

 Найбільш повеселила, мабуть, чатсина про Клуб чи то гурток поетів. Герой нібито не може назвати справжніх імен митців, тому вплітає в одне ціле і Бокаччо, і Петрарку, і Гете, і Єсеніна і т.д. Діалоги між поетами тут цікаві та подекуди викликають смішок, хоча, потрохи переростаючи в лайку, все ж залишаються рафінованими інтелектуально, мають відбиток спілкування у «високих» колах. Цей вечір поетів — щось на межі фантастики та фантасмагорії. Він викликає водночас дивні та незвичні відчуття того, що вечір такого типу не може бути реальністю.

Загалом глава «Литость», присвячена опису цього гуртка поетів та стосунків студента з дружиною м'ясника. Тут натрапляємо на гротеск, а саме стосовно аспекту поєднання вищого та нижчого. Тут сходяться інтелектуальна обдарованість студента та його оточення з простою дружиною м'ясника, яку у студенті приваблює саме ця його освіченість. Крістіна не хоче переходити на інший рівень спілкування зі студентом саме через те, що не бажає втрачати такого виду спілкування, що є між ними, коли студент цитує філософські твори та ніжно піклується про жінку, що звикла геть до іншого поводження з нею.

Під час розмови Гете та студент навіть трохи кепкують над Крістіною, говорячи про її невдало підібраний для Праги… відверто застарілий одяг, та те, на що схожий її золотий зуб. Врешті засобом слова роблять з неї королеву. 

Комментариев: 0

М. Кундера "Книга сміху та забуття"

Перш за все слід відмітити структуру даної книги. Вона є цілісністю, складеною з кількох окремих історій, їх сім і здається на перший погляд, що вони абсолютно не пов'язані між собою, хоча згодом розумієш протилежне. Це історії про чоловіків і жінок, їх взаємовідносини, втрати та знахідки, злети та падіння.

Для тих, хто читає Кундеру вперше, книга може здатися дещо незрозумілою і ця притаманна йому хаотичність викладу думки може збивати з пантелику, знавці ж, які прочитали хоча б «Нестерпну легкість буття» приймуть цю книгу «на ура». Інша справа, сподобаєтсья вона їм чи ні. 

Сам автор постає перед нами як один з героїв книги, він пише про своє життя від свого ж імені та певним чином розкривається читачеві. Він чітко демонструє свою любов до батьківщини — Чехії, та зневага до СРСР. Протягом усього твору відчувається глибока повага та його ніжне ставлення до рідної землі. Особливо це стосується історії Мірека. 

Попри заплутаність сюжетів та переплтіння історій, книга написана гарною зрозумілою мовою. Граючись словами Кундера запрошує нас до світу сміху та забуття, які пораз перетинаються між собою, створюючи цікаву картинку для читача, що прагне цікавих історій. 

Комментариев: 1

Б. Віан "Шумовиння днів"

Ще одна родзинка роману — рецепти страв, що готує Ніколя. Один з них навіть поданий у тексті, це рецепт приготування риби «ковбасуся», з якого треба зідрати сім шкур, «не зважаючи на його крики», потім треба буде обкласти ковбасуся матом та припущеним рисом, нарізаним скибочками, подати і тікати геть! Гра слів створює тут комічний ефект.

Також веселими є перефрази Віана та гра словами на кшталт «Ты играешь в дурака на моих нервах» або «Семьюжды десять и три музыканта уже сидели наверху и играли..»

Незвичності роману надають такі особливі речі як піаноктейль, що своєю унікальністю вражає всіх, хто його бачить, промені сонця, на яких можна грати, рухомі стіни, що здатні змінювати форму (на круглу) та розмір...

Усе це додає якоїсь карнавальності буденному життю Колена, Хлої та Ніколя і спершу радує читача, заряджаючи цією карнавальністю і його, але потім, згодом, з розгортання сюжету хочеться, щоб стіни таки не вміли звужувати простір і тим самим, можливо, давали хоч якусь надію на більш позитивне завершення.

Комментариев: 0

Б. Віан "Шумовиння днів"

Окремим засобом комічного виступає навмисне перекручування Віаном імен чи посад, які посідають герої книги. Філософ Жан-Соль Партр, церковні діячі: священок, пьяномар, надстоятель, архіписк. Інше питання, чи стосується це їхньої професійної діяльності. Тут відповідь може бути досить неоднозначною.

Чи намагається Віан критикувати філософію екзистенціалізму — вочевидь, до філософських концепцій вчення Сартра він не апелює і не заперечує їх. То чому тоді така зацікавленість саме цим мислителем? Може Віан просто не любить Сартра?) Хто зна.

Стосовно ж критики, ба більше, сатири над церквою, її легко помітити навіть не озброюючи око. Можна було б сказати, що на рахунок посад — це всього лише прив'язка до людей та їх якостей, але мені здається, що церемонії одруження та похорону досить показово демонструють протилежне. Культ грошей та розміри сум, що визначають пишність будь-якої церемонії в книзі – копія того, як це відбувається і в нашому реальному житті: заплатив менше – не нарікай на якість. Загалом, сцена з одруження була чи не найсмішнішою в романі. Позірне лицедійство служителів церкви та їх помічників неабияк веселить. Таким чином автор творить не лише карнавал святкового дійства, що розгортається на сторінках книги, а й карнавал сміху у свідомості читача.

З іншого боку, ритуал похорону тіла Хлої не викликає таких піднесених емоційних станів. Він несе з собою атмосферу пригніченості, приречності і неабиякого смутку. Врешті, це залишає важкий слід у свідомості і миттєво народжує купу депресивних думок, процес позбавлення від яких триває ще кілька днів.

Комментариев: 0

Борис Віан "Шумовиння днів"

Перш за все традиційно для себе скажу про враження від книги: воно залишилося досить гнітюче. Чи то я задовго читала і розтягувала цю фантасмагоричну депресивність книги і впускала тим самим її в своє життя і настрій, чи то вона сама по собі така і є: сповнена печалі та смутку. Так чи інакше, в самому кінці роману у мене виникли саме такі відчуття.

Це досить цікава книга, як і, зрештою, більшість робіт Б. Віана. Будучи такою сумною, ця історія, водночас, має безліч цікавих вкраплень, таких, наприклад, як іронія чи бурлеск, що наскрізь проникає та вливається в роман. Бурлескні перевертання звичних для нас речей, гра з реальностями та їх героями, подекуди магічна фантастика деталей, образів (мишка, промені сонця, вугор-любитель ананасової зубної пасти), — усе це оповиває атмосферою карнавалу, карнавалу, який триває аж доти, допоки в грудях не виростає німфея. 

Комментариев: 0

Плюсомінуси ("99 франків")

При всі очевидні мінуси даного роману, в ньому є і свої плюси. Перш за все, мене з перших сторінок зацікавила переповненість тексту різного роду відсиланнями до інших книг, історичних фактів, висловів відомих людей та ін. Мимоволі складається враження про неабияку начитаність автора роману, хоча, нерідко фрази, які викристовує Бегберед з інших книг чи ін., він сам же перекручує на власний манер. Це його як автора не дуже красить, оскільки, або вже вигадуй щось своє вартісне, або якщо берещ чуже, то цитуй як воно є написане. Хоча, знову ж таки, є місця, в яких це все є доречним і сприяє створенню комічного ефекту. 

Також порадувала форма називання та написання розділів: Я, Ти, Він, Ми, Ви, Вони. Досить цікава ідея, щоправда трохи паскудно втілена, точніше сказати — недовтілена до кінця. Постійно відчуваються якісь відходи від задумки, та й врешті все це зводиться на нівець. Хоча, знову ж таки, розкриття героїв з різних боків, або як у Бегбедера, хоча б намагання це зробити, вже є похвальним для автора. Найгіше в літературі — однобічність висвітлення героїв. Попри всі намагання автора «99 франків» урізноманітнити образ Октава різними фарбами, він для більшості читачів так і залишився суто негативним, депресивним та нікченим персонажем, з геть відсутньою моральністю та повагою до інших та й до себе  загалом. 

Комментариев: 0

Богохульство чи? ("99 франків")

Одним з прикладів комічного у Бегбедера представлено так зване затятими вірянами «богохульство». Будь-хто фанатичний (та й нефанатичний) православний, наприклад, знайшов би на ЩО відреагувати негативно у цьому романі. 

У Бегбедера є цікава та специфічна саме для цього роману фішка: розділяти розділи рекламними паузами, класна ідея і надає твору якоїсь оригінальності. От одна з таких пауз і є цим «богохульством», коли наркодилер стоїть на вершині сміттєзвалища і промовляє до накроманів словами з Біблії про кидання каменів (щоправда з кокаїну), створення Церкви Божої на землі ("-Ты, камень, и на се камне я создам церковь мою", 12 аптостолів і відповідно 12 доріжок кокаїну для них ("-Примите все и занюхайте, сие есть душа моя, вам отданная", купи білого порошку, висипані у формі хреста.

Саме це перевертання і змусило мене посміхатися. Може когось це відвернуло, для мене це був один з небагатьох веселих моментів цього роману. 

Комментариев: 0

Бегбедер "99 франків"

Цей роман дався мені для прочитання досить легко і «подолала» я його відносно швидко, та й набагато швидше, ніж інші, запропоновані нам. Я схильна причиною цього вважати деяку поверховість сюжету книги. Ба більше, його там ну геть мало, можна описати весь на парі сторінок, але Бегбедер вирішив таки написати велику книжку

«99 франків» — сатиричний роман, в якому сатира є досить агресивною і навіть злою. Вона стосується перш за все рекламного бізнесу, його працівників (чи то краще рабів) та заручників-споживачів, які живуть у світі суцільного потребляцтва. 

Очевидно, однією з цілей автора книги є викриття всіх підводних течій реклами хоча, до кінця не відомо, чи хоче він свідомо викликати огиду до неї, але вона таки виникає. Чітко пам'ятаю свої неприємні відчуття, коли автор описує залежність люди від рекламного бізнесу. Відчуваєш одразу якусь безпомічність, яка згодом виявляється властивою головному героєві Октаву. 

Читати про його безпринципність, залежність від наркотичних речовин та Софії у комплекті формують його образ для читача. Для когось цей образ різко негативний, гидотний, для мене особисто цей чоловік є просто нещасним. Чи то від того, що йому бридка власна робота, чи то від того, що він сам собі огидний. Попри всі рецензії та відгуки моїх знайомих на цю книгу, у певних моментах мені все ж було весело, тому, вважаю, слід визнати за авором уміння «сатиризувати» та й «гуморити» також.

Комментариев: 0
Jane Syrytsia
Jane Syrytsia
Была на сайте 17 июня 2014 года в 22:03
Читателей: 0 Опыт: 0 Карма: 1
все 0 Мои друзья